Ярослав Мельник — командир зенітної ракетної батареї «Бук М1». На його рахунку 28 цілей ворога: одинадцять бойових літаків різних типів, два гвинтокрили, дві крилаті ракети та тринадцять безпілотників.

Батарея офіцера більше ніж пів року на Харківщині протистояла льотчикам російської імперії зла. Тут Ярослава називали нестримним, знали і поважали за хоробрість у всіх сухопутних підрозділах у районі ведення бойових дій. Бойова робота батареї змусила росіян відмовитись від польотів і бомбардувань позицій військових та осель мирних мешканців. Охороняти його «Буки» просилися діти з іграшковими автоматами.

Ярослав не боявся один зі своїм розрахунком кидати виклик великим групам літаків росіян. Його самохідна вогнева установка була вражена ракетою росокупантів, але він зміг евакуювати бойову машину та знову поставити у стрій.

Ярослав Мельник — Герой України. Орден «Золота Зірка» йому вручив Президент України на церемонії з нагоди Дня Повітряних Сил ЗС України. У розмові з кореспондентом АрміяІnform командир батареї вперше розповідає про свою війну з російським окупантами. Про те, що змушувало його ризикувати і перемагати. Про удачу, коли вдавалося зробити неможливе. Про страх і злість, які неодмінно є на війні. Про «Золоту Зірку» Героя України та коротку розмову з Головнокомандувачем ЗСУ та Командувачем Повітряних Сил. Далі — лише пряма мова мисливця за російським літаками.

Про перші протиповітряні бої

— У лютому наша батарея несла бойове чергування в Херсонській області. 24 числа о 4:25 почули гуркіт артилерії та спалахи від вибухів на горизонті.

Ми отримали наказ спочатку переміститися до Нової Каховки, а згодом до Запоріжжя. Тут 26 лютого зранку ми збили першу рашистську ціль. Група російських гвинтокрилів на малій висоті летіла атакувати наші підрозділи. Двома ракетами ми збили один з них — Мі-17. Поблизу Запоріжжя ми виконували бойову роботу до середини березня. Далі отримали наказ висунутися в район міста Ізюм Харківської області. Напевно, тому що рашистські льотчики там були дуже активними. У перший же день наш бойовий розрахунок збив тут бойовий гвинтокрил росокупантів. Бійці Нацгвардії України знайшли рештки машини та екіпажу.

Про те, як один «Бук» може протистояти десятьом літакам

— Одночасно в небі над Харківщиною могли перебувати великі групи ворожих літаків, інколи їх кількість перевищувала десяток. Росіяни здійснювали авіанальоти на місто Ізюм та околиці і полювали за засобами ППО, тобто за нами. Наша батарея протистояла їм одна. Це означає, що як тільки ми увімкнемо свою апаратуру для виявлення і захоплення цілі, то відразу станемо зручною і добре помітною мішенню для десяти рашистських льотчиків. Як тільки вони нас виявлять, то без вагань відмінять свої польотні завдання з бомбардування військ чи об’єктів і миттєво зосередяться на знищенні нашого ЗРК. Десять літаків можуть випустити десять протирадіолокаційних ракет. Можуть і більше. Тобто співвідношення сил було, м’яко кажучи, не на нашу користь. Та ми все одно вступали в протиповітряні бої. Російські стерв’ятники полювали за нами, а ми — за ними.

У нас були секунди. Увімкнути апаратуру, виявити і захопити об’єкт. Вмикаємо радар підсвічення — у кабіні рашиста пищать і світяться індикатори, сигналізують йому, що він вже наша ціль. Всі його поплічники в небі вже це також знають. Ми виконуємо бойовий пуск і стрімко залишаємо свою позицію, аби врятуватися від протирадіолокаційних ракет. Під час протиповітряного бою ми «ведемо» одну ціль. Що в цей момент роблять інші літаки — ми не бачимо. Але усвідомлюємо. Як правило, у цей час вони вже випускають по нас свої ракети.

Бажання збивати окупантів було дуже сильне. Одного разу ми отримали інформацію про два ворожі літаки в нашому районі. Вийшли на позицію, виявили і захопили ціль. Знищили окупанта. Після цього мали б швидко переміститися, але злість та запал бою переважили. Ми почали полювати за другим літаком. Виявили його. Він же побачив, що сталося з його напарником. Міг спробувати атакувати нас, але виявився слабкодухим. Почав виконувати розворот, щоб втекти. Ми знищили ще й його.

Про піхоту, яка була рада бачити зенітників на своїх позиціях

— Зона ураження нашого комплексу — декілька десятків кілометрів. І ми могли б шукати для себе позиції подалі від лінії бойового зіткнення, у безпечних місцях. Це все одно б дозволяло нам виявляти і знищувати цілі. Та наша батарея, навпаки, підходила якомога ближче до переднього краю. Чому ми так робили? Бо шкодували нашу піхоту на передовій. Потрапити під авіаційний удар — це, напевно, ще гірше, ніж перебувати під вогнем артилерії. Ми прагнули вберегти нашу піхоту від авіабомб і йшли якомога ближче до підрозділів на передовій. Так ми мали більше можливостей завадити ворогу завдати авіаудару. Але водночас це і робило нас надзвичайно вразливими. Та ми йшли на це. Усвідомлювали, що піхота, танкісти, артилерія потребують нашого прикриття від ударів з повітря. Сам факт, що поруч стоїть «Бук», неабияк підбадьорював бійців сухопутних підрозділів. Нас за це дуже поважали. Нам за це дякували. Це бойове братерство, яке й словами не опишеш.

Наша присутність у районі бойових дій змушувала гвинтокрили росокупантів «притискатися» якомога ближче до землі. І тут вони ставали гарною ціллю для операторів ПЗРК, кулеметників та бойових розрахунків зенітних гармат. Приємно було дізнаватися, як піхотинці робили те, що вже було не під силу нам — знищували надзвичайно невисотні цілі.

Про влучання протирадіолокаційної ракети

— Одного разу російська ракета вразила нашу самохідну вогневу установку. Ми робили все правильно. «Відпрацювали» по цілі, змінили позицію. Однак це нам не допомогло. Вибух, шок. Перевіряю себе — цілий. Руки, ноги — на місці. Дивлюсь на всіх, хто поруч. Всі живі і неушкоджені. Ми залишаємо нашу підбиту бойову машину і біжимо в найближчу лісосмугу. Звідти спостерігаємо, як у полі самотньо стоїть наш «Бук». За деякий час я вирішую повернутися до установки, перевірити її і спробувати евакуювати. З одного боку — це просто «залізо», заради якого не варто ризикувати життям. З іншого боку — це «залізо» має шанс знищити ще чимало ворожих літаків і врятувати багато життів. І це наша єдина можливість тут і зараз бити ворога. Біжу полем до самохідної вогневої установки, пробую запустити, все виходить. Своїм ходом добираюся до укриття. Чи мені було страшно? Було. Та я сам обрав цю професію. Зараз іде війна, і це мій час виконати добре свою бойову роботу. Відкидаю страх і захищаю неньку Україну.

Про полювання і його результати

— На початку весни ми могли виходити на «полювання» щодня у будь-який час доби. І ми не вагаючись виходили. Нами керувало бажання помститися за всі злочини, що коїли російські льотчики, за всі біди, які вони несли і мирним мешканцям, і нашим військовим. За бомбардування, за знищені родини і оселі, за забрані життя. Це все відбувалося на наших очах. Тож ми вперто їхали на позиції, попри небезпеку, попри перевагу окупантів у небі. Ми лагодили свою техніку, яка не витримувала таких навантажень, щоби знову і знову вийти на своє полювання. Рашистькі літаки тоді, на початку весни, практично постійно перебували в небі над контрольованою нашими військами територією. Наприкінці весни вони вже не з’являлися в районі нашої роботи. Бажання літати, шукати і знищувати ми у них відбили. Ми виконали більше ніж сорок бойових пусків та знищили 28 цілей ворога. Дві крилаті ракети, два гвинтокрила, 11 бойових літаків різних типів та 13 БПЛА. Ми ще не довели справу до кінця. Зупинимося, коли звільнимо всю Україну та вполюємо всіх російських стерв’ятників.

Про дім в танку, охоронців з іграшковими автоматами та підтримку людей

— Воювати доводилося в дуже складних умовах. На початку березня на Харківщину повернулася люта зима. Морози до мінус двадцяти градусів. Все замерзало. Ми не знімали із себе ватяних штанів і курток упродовж декількох діб. Не бачили тепла і гарячої води. Не могли навіть розпалити вогнища поблизу, бо це нас демаскувало. Далеко від позиції, у чагарниках ми могли ненадовго розвести багаття. Розморожували воду, щоб напитися, розігрівали консерви. Грілися.

Декілька тижнів нашим будинком була наша самохідна установка. Ми жили, їли, пили, спали і воювали в танку. Згодом ми перемістилися ближче до населених пунктів. Місцева родина запросила нас у свій будинок. Люди дбали про нас, як про рідних. Топили піч, готували їжу, приносили різноманітні продукти і страви.

Цивільні люди дивилися на нашу бойову роботу і поважали нас, адже бачили, як збиваємо літаки, які до нашого прибуття сюди безкарно кидали бомби на містечка і села. Будь-яка поломка техніки — люди вже тут. Привозять запчастини. «Кажи, що треба. Все знайдемо», — казали.

Якось ми помітили на лінії зіткнення підбитий російський ЗРК «Тор». Нам він підходив як донор запчастин для ходової частини. Треба було його відбуксирувати із небезпечної зони трактором. І серед місцевих людей швидко знайшовся фермер, який надав трактор, і доброволець, який згодився сісти за кермо. У бронежилеті і шоломі він разом з нами вирушив трактором у небезпечну зону, і ми таки притягнули російський «Тор».

До мене приходили місцеві діти з іграшковими автоматами і пропонували свою охорону: «Там на постах стоять твої солдати, охороняють позицію. Давай ми замінимо їх або будемо охороняти разом». Треба було підібрати спеціальні слова, аби відмовитись від такої допомоги. Ось така підтримка людей була.

Про бойовий розрахунок

— Усіх людей з мого бойового розрахунку, з якими я воював, я назву поіменно. Це Андрій, Роман, Олексій. Частину військовослужбовців підрозділу мені довелося відправити в тил з несправною технікою, а вони зосталися зі мною бити окупантів. Одного разу я також отримав наказ від вищого командування вибути в тиловий район. Та пояснив командирам, що не маю тепер морального права залишити свій бойовий розрахунок. Добре, що мене почули і зрозуміли. Цієї ж доби ми знову вийшли на полювання і знищили відразу три цілі. На установці лишилися одна ракета. Ми повернулися на базу. Поспали сорок хвилин, поки самохідну вогневу установку знову зарядили боєкомплектом. Потім знову вийшли на позицію і «приземлили» ще два літаки. Після цього майже три доби росіяни взагалі не літали. Оговтувались, напевно. Пробували зрозуміти, що сталося.

Моя нагорода — це велика заслуга всього бойового розрахунку. Зенітний ракетний комплекс «Бук-М1» — зброя колективна. Від швидких правильних дій кожного залежить успіх бою. До того ж, якби хтось боявся, був невпевнений, я б, напевно, не пішов би збивати літаки з такими людьми. Ми всі були єдиним цілим, слухали і чули один одного.

Про сорокалітню ракету і результати, що перевершили очікування

— Одна з наших ракет була виготовлена у 1983 році. Я дивився на неї і сумнівався, чи полетить вона до цілі. Ми зарядили її і згодом виконали бойовий пуск. Майже сорокалітня ракета знищила ціль. Російський літак падав на землю після її влучання, немов осінній листок. Відео падіння було знято різними людьми з різних місць і опубліковано в інтернеті.

Це не єдина ситуація, коли результат перевершував наші очікування. Одного разу ми отримали завдання виявити і знищити дві випущені ворогом крилаті ракети. Наша самохідна вогнева установка може працювати одночасно лише по одній цілі. Тож ми усвідомлювали, що знищення навіть однієї крилатої ракети буде великою удачею. Ціль ми виявили, виконали бойовий пуск. Наша зенітна ракета розірвалася так, що уламками пошкодила дві крилаті ракети рашистів.

Також ми збили літак, не випустивши жодної ракети. Виявили ціль. Увімкнули радар підсвічення. У кабіні рашиста в цей час зазвучали звукові повідомлення про опромінення радаром. Він зрозумів, що з мисливця перетворився на ціль. Напевно, це так приголомшило льотчика, що він відразу катапультувався. Літак розбився.

Про «Зою», «Надюшу» та NASAMS

— Батарея — дві самохідні вогневі установки (СВУ) та одна пуско-заряджальна установка. Одну СВУ ми назвали «Надюша», іншу — «Зоя». Ми дякували їм постійно за їхню відданість і покірність. Вони їхали з нами в пекло боїв і не ламалися в найважчі моменти.

Я приходив до «Зої» зранку і казав: «Привіт, дівчинко! Як ти? Добре в тебе все працює?». Заводили, перевіряли, виїжджали.

Під час протиповітряних боїв я часто казав: «Ну що, Зою, ще одну ракету випустимо і їдемо відпочивати?». Ми розмовляли з нею, як з бойовою подругою.

Бувало, що «Зоя» не хотіла працювати. Щось виходило з ладу. «Зою, ну що ж таке?» — запитував я її. І ми їхали ремонтуватися. Тоді я думав, що «Зоя», напевно, щось знає і не хоче виходити в цей час на позицію. Це ми, люди, готові завжди до роботи. А техніка може й вередувати. «Зоя» — наш талісман. Ми берегли її, а вона нас. «Зоя» вберегла наше життя під час влучання ракети, вона вберегла життя сотень українських військових і цивільних людей, по яких не були завдані авіаудари.

Бувало, що «Зоя» і «Надюша» виходили на полювання одночасно. І це була неймовірна колективна робота. Наприклад, мій бойовий розрахунок міг лише привертати до себе увагу ворога, а в цей час бойовий розрахунок «Надюші» із засідки неочікувано для окупантів завдавав їм нищівного удару. Воювати «Буками» — це справжнє бойове мистецтво, де можна щоразу розробляти нові прийоми. Навіть одна вогнева установка — це самодостатня грізна бойова одиниця. А дві — це вже серйозна сила, що може повністю змінити ситуацію в небі. Звісно, за умови, якщо ви любите свою техніку, вмієте її застосовувати, маєте волю нищити ворога і перемагати. Я переконаний, що «Бук» — найкращий ЗРК для бойової роботи близько від лінії зіткнення.

Наразі все частіше говорять про передачу нам зенітних ракетних комплексів NASAMS. І мене запитують, чи зміг би я зі своєю батареєю швидко навчитись застосовувати їх. Я відповідаю: «Дайте нам трохи часу, ми навчимося працювати на них і будемо нищити ворога так, як цього ніколи і ніхто не робив».

Про коротку розмову з Головнокомандувачем ЗСУ та Командувачем Повітряних Сил

— Звичайно, інформація про бойову роботу нашої батареї фіксувалася і проходила через всі командні пункти за підпорядкуванням. Напевно, в якийсь момент мої командири вирішили, що ці результати достойні відзнаки. На урочистій церемонії з нагоди Дня Повітряних Сил ЗС України Президент України вручив мені орден «Золота Зірка» Героя України. Після нагородження до мене підійшов Командувач Повітряних Сил ЗС України генерал-лейтенант Микола Олещук. Потиснув руку, сказав: «Дякую за твою бойову роботу. Її поважають всі українці». Далі він підвів мене до генерала Валерія Залужного. Представив: «Це командир батареї, який робить на полі бою те, чого ще ніхто ніколи не робив». Головнокомандувач відповів: «Добре, що такі хлопці є в нашій армії». Я ж тільки зауважив, що таких хлопців у нас багато. Тож ми завершимо війну нашою Перемогою.

Владислав Назаркевич
Кореспондент Інформагентство АрміяInform